Кожна кубинська дитина знає важливість jabita de la merienda.
Це маленька сумка, яку ви берете до школи з усім, що є на перерві. Може, шматок хліба. Можливо, сухарі. Можливо, коробка соку, якщо комусь пощастить того тижня. Іноді це була справжня маленька ланчбокс. Частіше це була пластикова джаба, яка вже прожила кілька життів, перш ніж стати частиною вашого шкільного розпорядку.
Ви несли його обережно, тому що не було гарантії, що щось замінить те, що було всередині.
На Кубі діти рано вчаться не викидати їжу. Якщо ваша мама дала вам бутерброд, ви не залишили половину, тому що ви були «не голодні». Ви загорнули його назад. Хтось інший може захотіти це пізніше. Їжу не можна було марнувати; було чим керувати.
Jabita de la merienda також може показати невелику карту соціальних відмінностей. В однієї дитини було печиво з-за кордону. В іншого був хліб із чимось імпровізованим всередині. Хтось нічого не мав і вдавав, що не голодний.
Але був і обмін. Кубинці завжди знаходили способи поділитися, навіть коли мало чим поділитися. «Dame un pedacito». «Тома, пруеба». Закуска може стати п'ятьма маленькими шматочками дуже швидко.
Це ніколи не був гламурний обід. Але це було частиною дорослішання кубинця: поліетиленовий пакет, шкільні перерви та постійне запитання, яке розуміла кожна дитина:
"¿Qué trajiste de merienda?"